Не дуже часто доводиться спілкуватися з представниками країн Африки. Але
дозволю собі написати про два позитивні для нас зсуви у сприйнятті України та РФ, які я помітила у спілкуванні з африканськими журналістами, яких минулого тижня запросило до України МЗС. Відразу дисклеймер: мої висновки - глибоко субʼєктивні і не експертні)
Отже, порівняно із температурою в 2022-му і тим, що доводилося чути у спілкуванні тоді, - зʼявилося прийняття того, що Україна - постколоніальна країна. Вона постколоніальна в інший спосіб, ніж африканські країни, але під базове визначення цілком підпадає. Раніше я спостерігала небажання це приймати - так ніби це зазіхає на щось, що не може стосуватися білих європейців за визначенням.
Можливо, це якраз результат безкінечних спроб діалогів-говоріння-візитів і загалом того, що про Україну почало зʼявлятися більше інформації. В тому числі, нашого ж прийняття власної постколоніальності і говоріння про це назовні.
Звісно, таке розуміння притаманне далеко не для всіх, але те, що воно зʼявляється - це вже дуже багато.
Ще одна історія, можливо, навіть ще більш чутлива.
Чи можна російську присутність в Африці сьогодні назвати колоніальною? Для нас і європейців відповідь більш-менш очевидна, але раніше мені здавалося не зовсім комфортним це питання порушувати у таких аудиторіях ось так от влоб і прямим текстом. Але цього разу я його озвучила і відповідь одного з журналістів видалася мені вичерпною: більшість людей відповіла б б, що політику росії в Африці не можна назвати колоніальною, але це не означає, що вона такою не є.
Тобто в цілому я читаю це як готовність визнати, що росія - зовсім не борець за права злиденних та проти імперіалізму, як вона намагається себе просувати, паразитуючи ще на радянському спадку, а - хижак. І ще як ознаку того, що суспільства на Глобальному Півдні наближаються до готовності солідаризуватися з українцями через болючий досвід колонізації та насильства.
https://www.facebook.com/maria.tomak/posts/pfbid0BScKq1X2ERSB83rQDQp4fc9mvg9p1yHPMcizBGY6nqnm4whXQWqhkeh9zqyo7uEWl

 Краще глаголиця. По-перше, це красиво. По-друге, це історично перша слов'янська абетка. По-третє, глаголиця до сьогодні застосовується в Хорватії як другий алфавіт http://expositions.nlr.ru/slav_culture/horvatya.php , і це  доводить, з одного боку, що глаголиця може використовуватися для сучасної слов'янської мови, а з іншого, що перехід на глаголицю зробить нас ближче до Хорватії, слов'янської країни в ЄС та НАТО. По-четверте, глаголиця збільшить нашу самобутність та унікальність, і це приверне до нас більший інтерес. А ось латинка 1) зменшить рівень нашої самобутності, нашого бренду і, відповідно, зменшить інтерес до нас як іззовні, так і з боку нас самих, продемонструє комплекс меншовартості, 2) відірве нас від нашого власного коріння та підвісить у повітрі, 3) спровокує чергові свари та розколи між сходом та заходом країни, 4) зменшить можливість нашого впливу на південно-західні території Російської Федерації, на яких проживає багато етнічних українців та які мають входити до сфери геополітичних інтересів України, бо треба обмірковувати не лише способи відступу від РФ, але й способи наступу на неї.

Советский и российский этнограф, украинофобка и духоборофобка Светлана Александровна Иникова http://iea-ras.ru/index.php?go=Conference&in=view&id=81 неоднократно оскорбляла как украинский, так и духоборский народы, как в частных беседах, так и в публичных дискуссиях в социальных сетях и в некоторых своих статьях. С ее статьями можно ознакомиться на ее сайте http://www.doukhobor.ru/literatura/ . Cайт в целом не плохой, и некоторые ее статьи, особенно где она не пыталась лезть в "глубинную" историю происхождения духоборства, в чем она не разбирается, вполне достойные с научной точки зрения. Но в некоторых, особенно более поздних, статьях Иниковой было и прямое оскорбление истории и памяти духоборов из-за непонимания, что духоборы - это не просто религия, а этноконфессиональная группа, и даже более того, нация, причем первая восточнославянская нация, а Духобория как на Молочных Водах, так и в Грузии - это не просто религиозные поселения, а национальное государство со всеми необходимыми атрибутами государства, включая аппарат насилия и социальное расслоение (а где Вы вообще видели другие государства?). Описывая Духоборию как чисто религиозные поселения и не понимая, что это, собственно, первое в истории восточнославянское (но не русское) национальное государство, Светлана Александровна возмущалась: какие ужасные эти духоборы, что допускали в своей Духобории аппарат насилия и социальное расслоение! И как они посмели не хотеть быть русскими, настаивая на своей отдельной духоборской идентичности! Иникова как ранее занималась, так и продолжает заниматься провокаторством с российской шовинистической позиции в интернете, в том числе в духоборских группах социальных сетей. При этом она обычно выдает себя за другого человека, всегда мужского пола (это к Фрейду), якобы потомственного духобора. Иникова не является ни потомственной, ни непотомственной, т.е. присоединившейся, духоборкой, по вероисповеданию она вообще православная РПЦ. Последний ее якобы духоборский аватар в Фейсбуке Valeriy Kalmykov (с совой на картинке вместо реального лица) был мною забанен вчера за ватную пропаганду, украинофобию и за проявленное несколько ранее стремление "доказать", будто канадские духоборы - не настоящие духоборы. Будьте очень внимательны с этим человеком! Под маской духобора скрывается РПЦ-шный провокатор! Может, и ФСБ-шный, не знаю, я им свечку не держал, но среди советских и российских ученых гуманитариев состоять в агентуре спецслужб - в порядке вещей.

Петро Кралюк «Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів», формат fb2 http://chtyvo.org.ua/authors/Kraliuk_Petro/Pivtory_tysiachi_rokiv_razom_Spilna_istoriia_ukraintsiv_i_tiurkskykh_narodiv/ .
Петро Кралюк – західноукраїнський письменник, історик, філософ, доктор філософських наук, проректор Національного університету «Острозька академія». В своїх творах він досліджує ґенезу української історіософської міфології (в сенсі комплексу ідей та уявлень про власну історію, що об’єднують націю, а не в сенсі «обману» та «брехливих казок»). Він дуже ерудована та розумна людина і один з найкращих авторів, що пише на ці теми всередині України (тих авторів, що працюють у Гарварді, тут не беру до уваги, у них і наукова школа, і доступна література, і взагалі можливості значно кращі, ніж у тих, хто працюють в Україні). І на відміну від багатьох інших авторів, Кралюк постійно самовдосконалюється, переглядає свої старі твердження, корегує їх у нових роботах. Кралюк зазвичай дивиться на історію України з точки зору саме мешканця Західної України. Його позиція є про-греко-католицькою та про-шляхетською (погляд на Україну з точки зору саме української шляхти XVI-XVII ст., а не інших верств населення). Див. його книгу «Мелетій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження кінця XVI – початку XVII ст.» http://chtyvo.org.ua/authors/Kraliuk_Petro/Meletii_Smotrytskyi_i_ukrainske_dukhovno-kulturne_vidrodzhennia_kintsia_XVI_pochatku_XVII_st/ або сумісну з Бубенщиковим монографію «Греко-католицька церква в етнічному розвитку українського та білоруського народів». В нещодавній книзі «Козацька міфологія України: творці та епігони» http://chtyvo.org.ua/authors/Kraliuk_Petro/Kozatska_mifolohiia_Ukrainy_tvortsi_ta_epihony/ Кралюк досить сильно розкритикував традиційний український історіософський міф (у вищезазначеному сенсі) про суто козацьке походження України. Кралюк буває досить різким та полемічним у своїх твердженнях, і займав він прямо протилежну відносно моєї позицію. І саме тому я його інколи з цікавістю читав: а що там пишуть розумні люди з протилежного табору, а що буде, якщо спробувати подивитися на Україну іншими очима, з іншої позиції? І, як правило, у концептуальних висновках я з ним не погоджувався. Так, безперечно, я розумію, що Українська Греко-Католицька Церква – однин з важливих чинників, символів та провідників становлення української національної свідомості на заході України в XIX-XX ст. Але чи таку саму роль Греко-Католицька Церква грала в кінці XVI-XVII ст., чи була вона тоді дійсно народною, як і в XIX ст., а не сконструйованою та свідомо прийнятою лише невеликим прошарком тогочасних інтелектуалів (таких як Іпатій Потій, Йосиф Рутський і той самий Мелетій Смотрицький), але нав’язаною зверху позбавленим права голосу селянам та міщанам? І хіба може зараз вона грати таку роль на ВСІЙ території України, а не лише у західній її частині, особливо в сучасному світі, в якому значення традиційної релігії занепадає? Так, я розумію, що шляхта – панівний та найбільш культурно розвинутий стан українського суспільства в XVI ст. Але чи може шляхетська ідеологія XVI-XVII ст. з її розділенням людей на стани бути життєздатною ідеологією модерної нації, яка розглядає себе як єдину позастанову спільноту? Так, зрозуміло, що запорозькі козаки (як, до речі, і воїни УНР, і УПА) не були «білими та пухнастими», вони робили і багато досить неприглядних речей. Але чи є у нас якийсь інший базис, на якому була збудована модерна українська державність, і чи можемо ми перекрутити фарш назад у цільні шматки м'яса і вигадати якусь іншу історію становлення української модерної нації, державності та ідеології, і так, щоб це було досить правдоподібно? І чи були якісь інші механізми формування модерної, тобто нестанової, української нації, як не руйнування архаїчної станової системи козаччиною? Так, я розумію, що історія Західної та Східної України була досить різною, що батьківщина козаччини – це Східна Україна, а на Західній Україні її майже не було, і що Греко-Католицька Церква – це спадщина саме Західної України, а на Східній вона була дуже недовго, дуже невпевнено та не змогла пустити коріння. Тоді яка історична міфологія може об’єднати Україну? Мені було дуже цікаво, який рецепт запропонує західняк Кралюк? Київська Русь? Добре, вона дуже доречна, коли треба себе протиставити Польщі, як було у XVII ст. Але чи такий саме виклик стоїть перед українською нацією тепер, у XXI ст.? Бо від Київської Русі йде декілька шляхів, і один з них від Києва веде прямо на північний схід, до Русі Московської, яка успадкувала від Русі Київської не так вже і мало: східнослов’янську мову, частину території, власну назву, релігію візантійського обряду та династію Рюриковичів – а це, особливо династія та релігія, було дуже важливим в тогочасних умовах Середньовіччя. Чи такий остаточний рецепт дасть Кралюк, патріот України, супротивник Московії та далеко не глупа людина, для правильної української національної міфології? І ось у останній своїй книжці Кралюк пропагує... ідею східнослов’янсько-тюркського культурного синтезу! Так, якщо історія Хозарського каганату актуальна для Східної, Лівобережної та частково Південної України, Аварського каганату – для Західної, Болгарського – для Південної та Південно-Західної, чорних клобуків – для півдня Київщини та Житомирщини, півночі Вінниччини та Черкащини, савірів – для Сіверщини, печенігів та половців – для степової України, Кримського ханства – для Півдня, то загальна ідея східнослов’янсько-тюркського культурного синтезу об’єднує всю Україну, включаючи ті її території, що населені не етнічними українцями, а кримськими татарами, гагаузами, урумами, караїмами, болгарами та угорцями. Так, це допомагає вирішити також проблеми відносин з угорцями, оскільки колишні тюрки та слов’яни також увійшли до складу сучасної угорської нації та дали значну частину слів угорській мові, а угорські націоналісти люблять підкреслювати саме тюркські коріння своєї нації.
Звісно, Кралюк не тюрколог і не медієвіст, а дослідник української ідеології Нового часу, і в фактологічному викладенні історії тюркських (і сусідніх з ними) народів раннього Середньовіччя він допускає окремі неточності. Але примітна його книга не тим, а передусім ідеологічною спрямованістю, ствердженням важливості тюркського фактору для сучасної української історичної ідеології. Безперечно цікавими також є аргументовані спростування Кралюком міфів (ось тут у негативному сенсі) про нібито багаторазові «зради» Хмельницького татарами (до речі, один з українських комплексів меншовартості: всі нас «зраджували», то литовці, то поляки, то татари, то росіяни, тепер ось західні європейці з американцями, а ми такі нещасні, білі та пухнасті, не можемо дати собі раду). Кралюк, який себе не відносить ані до козакофілів, ані до татарофілів, вміє дивитися на татарсько-козацькі відносини більш об’єктивно та відсторонено, ніж більшість інших українських дослідників. І оскільки Кралюк найкраще знається саме на історії України доби Нового часу, у цьому питанні йому можна довіряти.
На тему тюркських впливів на культуру та історію України раніше писав східняк Володимир Марков в своїй книзі «Тюркский след в истории Украины X-XVII вв.» https://vk.com/doc35528094_515522251 . Так ось, коли різні розумні люди, які мають різний культурний бекґраунд, різні вихідні точки зору, різне місце проживання, в результаті довгої роботи приходять до однакових висновків, то ці висновки вірні!

Вышиванка - национальная одежда уйгуров https://www.youtube.com/watch?v=UVtsbPHdZGs


( Смотреть дальше... )

Я, похоже, разобрался в происхождении духоборства и откуда у всех русских сект криптоиудейские черты. На теперешний момент мое вИдение такое. В 18 в. были 2 несколько разные секты, хотя и взаимодействовавшие между собой, и обе российские власти называли "Духоборцами": тамбовская и восточноукраинская. В начале 19 в. их обе переселили на Молочные воды, где они слились под главенством тамбовских. Так вот, у основателя тамбовской секты Иллариона Побирохина жил "польский еврей". Иникова со ссылкой на Ливанова говорит, что жил в 1740-е гг. Но поскольку Побирохин как видный сектант стал впервые известен в 1760-е гг, я допускаю, что Ливанов, как обычно, не точен, и "польский еврей" у Побирохина жил в 60-е гг. До знакомства с "польским евреем" Побирохин, скорее всего, был хлыстом. Духоборы того человека, от которого происходит их вероучение, называют "Эдом" (прозвище Исава в Библии) и придают ему мессианские черты, а Эдом - это мессианский титул Якова Франка. От франкизма у духоборов идеи гностицизма и каббалы, а также криптоиудаизм (не едят "свинину, линину и раков") и авторитарное лидерство, передававшееся по наследству. Франкизм происходит от саббатианства - мистической мессианской еврейской секты 17 в. 25000 последователей Франка начиная с 1759 г. приняли католицизм, это в основном евреи Подольского воеводства, но не только. Но уже в феврале 1760 г. Франка арестовали за ересь. Его последователей частью расселили на юго-востоке Речи Посполитой, а частью они разбежались. А те саббатиане Украины, которые не приняли Якова Франка, стали хасидами. Отсюда общие черты у духоборства и хасидизма (общее происхождение от саббатианства, а не влияние духоборства на хасидизм, как считал Игорь Туров). Литература:
1. Павел Мачейко. Разноплеменное множество. Яков Франк и франкистское движение в 1755-1816 годах (Введение https://www.academia.edu/26302510/ , https://vk.com/doc44062624_437849590 , Глава 6 https://vk.com/doc260670779_440069732 ).
2. Гершом Шолем. Основные течения в еврейской мистике https://vk.com/doc526932823_496385117 .
3. Светлана Иникова. Тамбовские Духоборцы в 60-е годы 18 века.
4. Светлана Иникова. Духовные истоки и начальный период истории духоборчества.
5. Бонч-Бруевич В.Д. Животная книга духоборцев.
Три последние вещи см. здесь http://www.doukhobor.ru/literatura/ .
Иникова пытается удревнить историю духоборства и связать с польскими социнианами, но и то, и то безосновательно. Критику удревнения духоборства Иниковой см. в 1 главе книги
6. Александр Львов. Соха и Пятикнижие: русские иудействующие как текстуальное сообщество http://lvov.judaica.spb.ru/judaizers-introduction.shtml .
Ну а чтобы убедиться в том, что духоборство не имеет отношения к социнианству, надо знать то и другое (Иникова не владеет польским и имеет очень поверхностные представления о том, что такое социнианство).
Разумеется, это не истина в последней инстанции, а лишь то, как я вижу на сегодняшний момент, а мое вИдение все время меняется по мере прочтения новой литературы. Если совместно прочитать ту литературу, что я привел, и сопоставить между собой, то именно такие выводы напрашиваются. Только другие исследователи в таком сочетании литературу обычно не читают. Иникова читает только по духоборам, а Туров - только по хасидам. Думаю, что если бы они прочитали это всё вместе, то каждый из них смог бы до чего-то такого догадаться.