Петро Кралюк «Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів», формат fb2
http://chtyvo.org.ua/authors/Kraliuk_Petro/Pivtory_tysiachi_rokiv_razom_Spilna_istoriia_ukraintsiv_i_tiurkskykh_narodiv/ .
Петро Кралюк – західноукраїнський письменник, історик, філософ, доктор філософських наук, проректор Національного університету «Острозька академія». В своїх творах він досліджує ґенезу української історіософської міфології (в сенсі комплексу ідей та уявлень про власну історію, що об’єднують націю, а не в сенсі «обману» та «брехливих казок»). Він дуже ерудована та розумна людина і один з найкращих авторів, що пише на ці теми всередині України (тих авторів, що працюють у Гарварді, тут не беру до уваги, у них і наукова школа, і доступна література, і взагалі можливості значно кращі, ніж у тих, хто працюють в Україні). І на відміну від багатьох інших авторів, Кралюк постійно самовдосконалюється, переглядає свої старі твердження, корегує їх у нових роботах. Кралюк зазвичай дивиться на історію України з точки зору саме мешканця Західної України. Його позиція є про-греко-католицькою та про-шляхетською (погляд на Україну з точки зору саме української шляхти XVI-XVII ст., а не інших верств населення). Див. його книгу «Мелетій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження кінця XVI – початку XVII ст.»
http://chtyvo.org.ua/authors/Kraliuk_Petro/Meletii_Smotrytskyi_i_ukrainske_dukhovno-kulturne_vidrodzhennia_kintsia_XVI_pochatku_XVII_st/ або сумісну з Бубенщиковим монографію «Греко-католицька церква в етнічному розвитку українського та білоруського народів». В нещодавній книзі «Козацька міфологія України: творці та епігони»
http://chtyvo.org.ua/authors/Kraliuk_Petro/Kozatska_mifolohiia_Ukrainy_tvortsi_ta_epihony/ Кралюк досить сильно розкритикував традиційний український історіософський міф (у вищезазначеному сенсі) про суто козацьке походження України. Кралюк буває досить різким та полемічним у своїх твердженнях, і займав він прямо протилежну відносно моєї позицію. І саме тому я його інколи з цікавістю читав: а що там пишуть розумні люди з протилежного табору, а що буде, якщо спробувати подивитися на Україну іншими очима, з іншої позиції? І, як правило, у концептуальних висновках я з ним не погоджувався. Так, безперечно, я розумію, що Українська Греко-Католицька Церква – однин з важливих чинників, символів та провідників становлення української національної свідомості на заході України в XIX-XX ст. Але чи таку саму роль Греко-Католицька Церква грала в кінці XVI-XVII ст., чи була вона тоді дійсно народною, як і в XIX ст., а не сконструйованою та свідомо прийнятою лише невеликим прошарком тогочасних інтелектуалів (таких як Іпатій Потій, Йосиф Рутський і той самий Мелетій Смотрицький), але нав’язаною зверху позбавленим права голосу селянам та міщанам? І хіба може зараз вона грати таку роль на ВСІЙ території України, а не лише у західній її частині, особливо в сучасному світі, в якому значення традиційної релігії занепадає? Так, я розумію, що шляхта – панівний та найбільш культурно розвинутий стан українського суспільства в XVI ст. Але чи може шляхетська ідеологія XVI-XVII ст. з її розділенням людей на стани бути життєздатною ідеологією модерної нації, яка розглядає себе як єдину позастанову спільноту? Так, зрозуміло, що запорозькі козаки (як, до речі, і воїни УНР, і УПА) не були «білими та пухнастими», вони робили і багато досить неприглядних речей. Але чи є у нас якийсь інший базис, на якому була збудована модерна українська державність, і чи можемо ми перекрутити фарш назад у цільні шматки м'яса і вигадати якусь іншу історію становлення української модерної нації, державності та ідеології, і так, щоб це було досить правдоподібно? І чи були якісь інші механізми формування модерної, тобто нестанової, української нації, як не руйнування архаїчної станової системи козаччиною? Так, я розумію, що історія Західної та Східної України була досить різною, що батьківщина козаччини – це Східна Україна, а на Західній Україні її майже не було, і що Греко-Католицька Церква – це спадщина саме Західної України, а на Східній вона була дуже недовго, дуже невпевнено та не змогла пустити коріння. Тоді яка історична міфологія може об’єднати Україну? Мені було дуже цікаво, який рецепт запропонує західняк Кралюк? Київська Русь? Добре, вона дуже доречна, коли треба себе протиставити Польщі, як було у XVII ст. Але чи такий саме виклик стоїть перед українською нацією тепер, у XXI ст.? Бо від Київської Русі йде декілька шляхів, і один з них від Києва веде прямо на північний схід, до Русі Московської, яка успадкувала від Русі Київської не так вже і мало: східнослов’янську мову, частину території, власну назву, релігію візантійського обряду та династію Рюриковичів – а це, особливо династія та релігія, було дуже важливим в тогочасних умовах Середньовіччя. Чи такий остаточний рецепт дасть Кралюк, патріот України, супротивник Московії та далеко не глупа людина, для правильної української національної міфології? І ось у останній своїй книжці Кралюк пропагує... ідею східнослов’янсько-тюркського культурного синтезу! Так, якщо історія Хозарського каганату актуальна для Східної, Лівобережної та частково Південної України, Аварського каганату – для Західної, Болгарського – для Південної та Південно-Західної, чорних клобуків – для півдня Київщини та Житомирщини, півночі Вінниччини та Черкащини, савірів – для Сіверщини, печенігів та половців – для степової України, Кримського ханства – для Півдня, то загальна ідея східнослов’янсько-тюркського культурного синтезу об’єднує всю Україну, включаючи ті її території, що населені не етнічними українцями, а кримськими татарами, гагаузами, урумами, караїмами, болгарами та угорцями. Так, це допомагає вирішити також проблеми відносин з угорцями, оскільки колишні тюрки та слов’яни також увійшли до складу сучасної угорської нації та дали значну частину слів угорській мові, а угорські націоналісти люблять підкреслювати саме тюркські коріння своєї нації.
Звісно, Кралюк не тюрколог і не медієвіст, а дослідник української ідеології Нового часу, і в фактологічному викладенні історії тюркських (і сусідніх з ними) народів раннього Середньовіччя він допускає окремі неточності. Але примітна його книга не тим, а передусім ідеологічною спрямованістю, ствердженням важливості тюркського фактору для сучасної української історичної ідеології. Безперечно цікавими також є аргументовані спростування Кралюком міфів (ось тут у негативному сенсі) про нібито багаторазові «зради» Хмельницького татарами (до речі, один з українських комплексів меншовартості: всі нас «зраджували», то литовці, то поляки, то татари, то росіяни, тепер ось західні європейці з американцями, а ми такі нещасні, білі та пухнасті, не можемо дати собі раду). Кралюк, який себе не відносить ані до козакофілів, ані до татарофілів, вміє дивитися на татарсько-козацькі відносини більш об’єктивно та відсторонено, ніж більшість інших українських дослідників. І оскільки Кралюк найкраще знається саме на історії України доби Нового часу, у цьому питанні йому можна довіряти.
На тему тюркських впливів на культуру та історію України раніше писав східняк Володимир Марков в своїй книзі «Тюркский след в истории Украины X-XVII вв.»
https://vk.com/doc35528094_515522251 . Так ось, коли різні розумні люди, які мають різний культурний бекґраунд, різні вихідні точки зору, різне місце проживання, в результаті довгої роботи приходять до однакових висновків, то ці висновки вірні!